До Господа кожен із нас приходить своїм шляхом. Деяких із самого дитинства починають водити до Храму батьки, а хтось звертається до Бога набагато пізніше, у середньому віці чи на схилі років. А інші зовсім не думають про Небесного Батька, вважаючи релігію «опіумом для народу»…
Одна дівчинка народилася та виховувалась в атеїстичному середовищі. Її батьки не вірили в Бога, і дівчинка теж вважала релігію чимось надуманим та хибним. Однак вона відчувала, що злі вчинки завдають шкоди її душі, а добрі справи, навпаки, покращують її настрій та радують. Саме благодіяння надають життю сенсу, роблячи його більш яскравим і насиченим.
Минали роки, і після закінчення школи наша героїня вступила до інституту. Там вона практично відразу подружилася з однією незвичайною, веселою дівчиною. Студентки швидко порозумілися – вони часто ходили на спільні прогулянки та молодіжні заходи.
Дівчина щиро здивувалася, коли дізналася, що її нова подруга ходить до Церкви та вірить у Бога. Якось студентки вирішили відвідати Храм разом. Нашій героїні дуже сподобалося і внутрішнє оздоблення Церкви, і Богослужіння, і атмосфера Святості.
Однак її подруга приділяла увагу аж ніяк не серцевій молитві, але молодому священнослужителю – весь час служби вона захоплювалася його красою та статністю. Дівчина цього зовсім не зрозуміла – навіщо потрібно було відвідувати Храм із такою метою? Адже навіть вона, прийшовши до Церкви вперше, не змогла залишитись байдужою до Богослужіння…
Звичайно, вона сама не знала жодної молитви і погано уявляла, як слід поводитися в Храмі. Та що там – навіть хреститись наша героїня не особливо вміла.
Однак невдовзі вона навчилася багато чого з того, що було необхідно – з того дня вона почала щомісяця відвідувати Церкву одна. Вона вважала, що одного походу до Церкви протягом місяця достатньо для того, щоб наблизитися до Господа.
Аналогічної думки дотримується багато хто з нас – нам здається, що немає нічого поганого в тому, щоб відвідувати Храм час від часу. Найголовніше – не забувати ставити свічки та робити пожертвування. Ну і немовлят, звичайно, хрестити потрібно, і покійників відспівувати. На тому вся релігійність закінчується.
Яка ж різниця між життям по-справжньому віруючої людини і людини, далекої від віри?
Наша героїня по-справжньому повірила в Господа та існування Божого Промислу на момент серйозної небезпеки. Вона, як і раніше, відвідувала Храм один раз на місяць і була задоволена собою.
Однак відвідування Церкви вона поєднувала з вельми розгульним способом життя – дівчина часто веселилася в галасливих компаніях, вживала алкоголь і курила. Одного разу, будучи напідпитку, вона вирішила покататися на мотоциклі з одним зі своїх друзів. Через хвилину мотоцикл з ревом мчав швидкісною трасою.
Дівчині дуже подобалося відчуття швидкості – воно допомагало їй позбутися сумних думок і підбадьоритися. Несподівано на шляху у мотоцикліста та його пасажирки виникла перешкода – один із автомобілів різко розвернувся прямо перед ними. У цей момент дівчина не на жарт перелякалася, і, заплющивши очі, тільки й встигла пробурмотіти:
«Господи, врятуй і збережи!»…
Молодим людям пощастило – мотоцикл вдалося розгорнути в останню секунду, і вони полетіли в яму, відбувшись лише синцями та подряпинами. З того дня відвідування Храму стали означати для цієї дівчини набагато більше – вона усвідомила, що поєднувати релігійність та порочний спосіб життя неприпустимо. Усе її існування розділилося на «до» та «після». Все те, що раніше цікавило і тішило її, втратило сенс.
Через деякий час наша героїня вийшла заміж за гідного чоловіка, і разом їм удалося створити щасливу та міцну родину. Подружжя регулярно ходить у Храм і прищеплює своїм дітям любов до Господа та Православної віри.
Життя віруючої людини відрізняється від життя атеїста тим, що віруючий точно знає – у його земному шляху є сенс. Він знає, в чому полягає його призначення, і розуміє, що він має робити, а що – ні.
Крім того, християнин зовсім по-іншому реагує на біди та неприємності. Він не звинувачуватиме в своєму горі ні самого себе, ні своїх ближніх. Він поставиться до того, що трапилося, спокійно і запитає себе, що корисного він зможе почерпнути з того, що відбувається.
Віруюча людина думає, перш за все, про матерії духовні і Божественні, але не про суєтне. Вона байдужа до грошей, тому що розуміє – справжнє багатство криється не в матеріальних цінностях, а у Вічних.
На думку архімандрита Рафаїла, відчути себе щасливим дуже просто – потрібно лише щодня дякувати Небесному Батькові, вимовляючи молитву подяки:
Господи святий, Отче всемогутній, предвічний Боже, від якого походить усякий дар і всяке добро! Дякую Тобі за твої добродійства, що їх багато вилляв єси на мене, грішного й недостойного (грішну й недостойну), та сердечно молюся Тобі:
Так як тепер милостиво вислухав Ти мої молитви і виявив на мені свою доброту, так і назавжди виповняй добрі прохання мої і виявляй на мені багату милість твою.
Бо Ти щедрий і чоловіколюбивий Бог, і Тобі славу возсилаю, Отцю, і Сину, і Святому Духові, нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
«…Кожне людське серце – причому не має значення, віримо ми в Господа або не віримо, – сповнене Божественним, благодатним диханням. Всі ми повинні усвідомлювати, що наше життя швидкоплинне, і що в нашому розпорядженні є лише крихітний тимчасовий відрізок, визначений Вищими силами.
Однак за те, що це життя було нам дароване, за цю благодать у серці і за можливість називатися чадами Господніми, ми повинні бути вдячні Небесному Батькові. Огляньтеся навколо – наш світ захоплює своєю різноманітністю та красою! Як же за цю красу Його не подякувати?
Але, звичайно, не тільки радості випадають на нашу частку – кожен з нас несе по життю власний Хрест. І не може бути життя людського без цього самого Хреста. Найголовніше – зрозуміти, чому нам дано Богом саме такий Хрест. Часом Хрести бувають духовними, часом – фізичними. Однак будь-який Хрест дається нам для спасіння духа і вічного перебування в Царстві Небесному, поряд з Господом».